Блог про ШАХИ і все таке

Є люди, для яких шахи - не просто гра, а джерело нових ідей. І, якщо комусь 64 клітинок поля замало для розгону фантазії, той відкидає це обмеження. Якщо вам набридли горизонтальні та вертикальні ряди чорних і білих квадратів, то ця інформація для вас. Знайомтеся: гексагональні шахи!

Погляньте на малюнок. Те, що спершу нагадує бджолині стільники насправді є варіантом шахової дошки. А замість бджіл зображено звичайні шахові фігури. У залежності від їх початкового розташування та правил гри розрізняють різні види гексагональних шахів (Шафрана, Мак Куея). Але найбільш популярною і першою серед подібних є гра, запропонована у 1936 році польським інженером Владислвом Глінським (Władysław Gliński)

У пік своєї популярності кількість гравців у незвичні шахи перевищувала пів-мільйона, а число проданих дошок досягло 130 000. Гра була дуже популярною у Східній Європі, особливо у Польщі. Зявилося чимало різновидів оригінальних шахів (останній 2007 року). А в 1980 році у Лондоні була створена Міжнародна організація з гексагональних шахів (International Hexagonal Chess Foundation).

Гексагональні шахи Глінського мають певні відмінності від квадратного стандарту. Гра ведеться двома гравцями на шестикутній дошці, що має 91 поле трьох кольорів (зазвичай один з кольорів білий). Дошка має 11 вертикалей, що позначаються літерами a, b, c, ..., k, l (літера j не використовується). Поля кожної нумеруються знизу вгору. На країніх вертикалях по 6 полів, на центральній — 11. Роль горизонталей виконують діагоналі, зліва від лінії «f» — паралельні а1-f1, а справа — паралельні f1-l1. До класичного набору фігур додано ще одного слона та пішака.  Як і в класичних шахах, кінь може перестрибувати через інші фігури. Три слони різних кольорів ніколи не перетинаються. Ферзь рухається як тура та слон. Рокіровок немає.

На жаль, після смерті Глінського у 1990 році популярність гри дещо впала. Але вже через шість років організацію було перезасновано (у Мінську). Тож шестикутні стільники продовжують жити не лише у бджолиних вуликах, але й шаховому світі.

За матеріалами Вікіпедії (uk.wikipedia.org)

До нещодавнього часу всі види спорту можна було розмістити вздовж уявної лінійки за рівнем фізичної підготовки, наприклад, від сидячих шахів до динамічного боксу. Але трапилося так, що кінці цієї лінійки несподівано замкнулися, подарувавши світові новий вид спорту – шахбокс.

Вперше ідея поєднати непоєднуване з’явилася у комікс-романі Енкі Білаля «Froid-Équateur». А втілив її у життя голандський перформансист Іпе Рубінг. Причому, спершу це був лиш арт-перформанс і лиш потім він переріс у спорт. Тож, починаючи з першого чемпіонату світу 2003 року шахбокс стає міжнародним видом спорту.

Змаганнями керує новостворена Всесвітня організація шахбоксу (WCBO), девіз якої: «Fighting is done in the ring and wars are waged on the board» («Битви відбуваються на рингу, а війни  проходять на дошці»). Шахбоксери мають бути майстрами, як у шахах так і в боксі. Одним з правил у цьому виді спорту є наявність досвіду не менше 10 боксерських поєдинків і шахового рейтингу Ело близько 2000.

Не зважаючи на досить юний вік, новий вид спорту стрімко набуває популярності. На сьогодні в багатьох країнах вже діють шахбокс-клуби (лише у Німеччині їх понад 40), з яких найбільший – Берлінський, до лав якого належать близько півсотні гравців.

Яким же чином відбувається гра? Шахбоксовий поєдинок складається з 11 раундів. Непарні – шахові, а парні – бокс. На шахові партії кожному супернику дається 12 хвилин (отже, середня тривалість партії – 4 хвилини), а бокс-раунди тривають по 3 хвилини. Після кожного раунду – перерва тривалістю 1 хвилина. Перемогти можна за допомогою нокауту, технічного нокауту, мату, при здачі суперником шахової партії або при вичерпаному шаховому часі. Щоправда, правила, напевно, ще зазнають змін, оскільки жоден чемпіонат ще не закінчився нокаутом – всі виграші було здобуто на шахівниці.

За матеріалами сайтів msknews.ks.ua та intv.ua

Друге народження шахів в Україні сталося у ХІХ столітті. На цей час заборону на гру в Російській імперії, під владою якої перебувала більша частина українських земель, було остаточно знято і це сприяло появі шахових організацій, друкуванню спеціалізованої літератури та проведенню різного роду змагань. Не останню роль у відродженні шахового руху відіграли українці. Так, багаторазовий чемпіон паризького клубу «Cafe de la Regence» М. Безкровний (1840-1897) з Одеси став співзасновником Петербурзького шахового клубу. Інший українець – Д. Коленко – сприяв діяльності Петербурзького шахового зібрання, заснованого 1901 року. Одночасно з цим з’являються шахові клуби і в українських містах: перший у Харкові у 1881 році, потім у Києві, Одесі та інших. На популярність гри в Україні вказує і те, що третій чемпіонат Російської імперії з шахів відбувся саме у Києві у 1902 році. А перший власне український чемпіонат під назвою «Південно-російський» проходив у Одесі в 1909 році і його переможцями стали Б. Верлиньский з першим місцем і Ю. Боголюбов – з другим.

На початку 1990-х років шахове середовище пережило розкол. У 1993 році чемпіон світу Гарі Каспаров та переможець відбірного туру Найджел Шорт відмовилися грати черговий матч на першість світу під егідою ФІДЕ, звинувативши керівництво федерації у непрофесіоналізмі та корупції. Каспаров та Шорт створили нову організацію – ПША, і зіграли матч під її егідою. Після цього ФІДЕ позбавила Каспарова титулу і провела розіграш звання чемпіона світу між Анатолієм Карповим та Яном Тіманом, які на той час мали найбільший шаховий рейтинг після Каспарова та Шорта.

Після смерті Олександра Альохіна у 1946 році шаховий світ вперше залишився без чемпіона. Згідно з рішенням вісімнадцятого конгресу ФІДЕ, що проходив у Гаазі в 1947 році було організовано матч-турнір на звання нового чемпіону світу серед п’яти найсильніших на той час гросмейстерів. Турнір відбувся у 1948 році. У ньому брали участь три претенденти від СРСР: М. Ботвіннік (готувався до матчу з Альохіним), П. Керес, В. Смислов; американець С. Решевський (переможець першого офіційного чемпіонату США 1936 року) та нідерландець М. Ейве (що до матчу-реваншу Альохіна у 1937 два роки тримав титул чемпіона світу). Від участі у турнірі відмовився Р. Файн (США). Турнір проходив за круговою системою у п’ять кругів. Перші два відбулися у Гаазі, останні три – у Москві. За результатами матч-турніру чемпіоном світу став М. Ботвіннік, що випередив найближчого переслідувача на три очки. З цією перемогою розпочалася радянська доба у світових шахах.

На межі століть розвиток шахів у Європі та Америці відбувався досить активно. Гра все більше вдосконалювалася, поповнюючись новими термінами та можливостями. Так, з 1905 року стали використовувати звання «гросмейстер», у 1927 році з’явилася алгебраїчна фігурна нотація (у бельгійському часопису L’Echiquier), а в 1932 році вперше апробовано систему коефіцієнтів Бухгольца для «швейцарок». Шахи знайшли своє відображення у мистецтві та культурі. Так, у 1925 році в Москві було знято перший фільм про шахи – «Шахову лихоманку», в 1937 році поставлено перший балет на шахову тему – «Checkmate» Артура Блісса, а в 1947 в Болгарії надруковано першу шахову марку.

Перший офіційний матч на першість світу з шахів відбувся у 1886 році в США між Стейніцом та Цукертортом. Вигравши з рахунком +10-5=5, Вільгельм Стейніц (1836-1900) став першим офіційним чемпіоном світу. Проте, він був не лише найсильнішим шахістом, але й засновником школи позиційної гри. Стейніц ніби розклав позицію на складові елементи, виділивши з них найбільш суттєві, які дають змогу її об’єктивно оцінити та накреслити найбільш доцільний та ефективний план дій. Фактично майстер запропонував принципово новий підхід до гри. Його стратегія полягала у поступовому накопиченні дрібних переваг, у маневруванні з метою підсилення власної позиції та послабленні суперницької. До речі, підходу поступового накопичення дрібних переваг дивовижним чином відповідала популярним у ті часи економічним вченням.

Початок ХІХ століття позначився пожвавленням шахового життя у багатьох європейських країнах. Відбулася серія матчів між найсильнішими французькими та англійськими шахістами. Так, Луї Шарль Лабурдоне переміг у 1834-1835 роках у чотирьох матчах Александра Мак-Доннела, програвши лише два, а в 1843 англієць Говард Стаунтон, програвши перший матч французу П’єру Шарлю Фурньє де Сент-Аману, у другому матчі здобув настільки блискучу перемогу, що був визнаним найсильнішим шахістом Європи. З’явилися сильні гравці й в інших країнах: А. Андерсен та І. Цукерторт – в Німеччині, І Коліш та В. Стейніц – у Австро-Угорщині, А. Петров та К. Яниш – в Росії, П. Морфі та Л. Паульсен – у США.

Великий внесок у розвиток шахової теорії у XVIII столітті зробив француз Франсуа-Андре Данікан Філідор (1726-1795). Він піддав серйозному перегляду погляди попередників, перш за все, італійських майстрів, які вважали, що найкращим стилем гри є масована атака на короля противника усіма наявними засобами і використання пішаків лише як допоміжний матеріал. Філідор розвинув те, що зараз називається позиційним стилем гри. Він вважав, що гравець не повинен кидатися у безрозсудні атаки, а планомірно вибудовувати сильну, стійку позицію, завдавати точно розрахованих ударів по слабких місцях у позиції противника, за необхідністю проводити розміни та спрощення, якщо вони приводять до вигідного ендшпілю.